Сергій Патлань — Ветеран
Жили дзвони на дзвіниці
І великі і малі,
Голоси були мов криця –
І потужні, і дзвінкі.
Всі вони були ошатні,
І поважно гомінкі,
А мелодії їх хвацькі
Чути було й в далині.
Жив між ними бідолаха,
Невідомо звідки дзвін,
Докоряли дзвони брата
І сміялися над ним:
Ти, напевно, невезучий,
Розколовся он вже бік,
Та і голос твій хрипучий
Набридає з року в рік.
Виглядаєш ти нікчемно,
Кособоким і кривим…
Та мовчав той дзвін смиренно,
Бо він дійсно став таким.
Де йому тепер змагатись!
А колись він голос мав –
З нами йому не рівнятись, –
Ще із дзвонів хтось додав.
Так і жив той дзвін в терпінні.
За свій вельми довгий вік
Розумів: брати невинні,
І прощав їм все, як міг.
Та одного разу раптом
Першим вдарив у набат
Голос, що був хрипуватий,
Задзвенів, немов, булат.
І лунав дзвін так уперто,
Нібито в останній раз,
Без страху; ну й що, що вмерти, –
Так було з ним кожний раз.
Дзвін гудів. Біда настала
Разом з тим, о дивина!
Із надривного металу
Чулась розповідь свята:
Був і я колись ошатним,
Мав я голос громовий,
А за теє, що набатний,
Незлюбили вороги.
Сперш у мене збили вухо,
З того часу став кривим,
Катували й потім люто,
Став щербатим і хрипким.
А коли в огненнім колі
Я тримався до кінця,
З мене капала поволі
Металева мідь-сльоза.
Згодом скинули додолу –
Розколовся пополам.
Не жалкую я на долю,
Хоч болючий маю шрам.
Зрозуміли браття-дзвони:
Жив герой у їх строю,
Він і недругів і друзів
Переміг і в цім бою.
Посоромлені і раді,
Визнавши великий гріх,
Ветерану мов награду
Дзвони грали многих літ.
Сергій Патлань,
звонарь, г. Луцк, Украина